Я завжди йду мовчки.

Взагалі не бачу сенсу пояснюватись. Людина добре знає, що вона зробила. Обмовила, зрадила, обікрала, підставила. Навіщо пояснюватись? Потрібно просто тихо і спокійно йти. Пояснення мають сенс, коли є хоч найменший шанс продовжити. Особливо сумно. коли людина була цінна і дорога.

У вас, звичайно ж, питатимуть із подивом: «У чому річ? Що трапилося? І пропонувати поговорити. Навіть не поговорити, а з’ясувати стосунки. Далі ви отримаєте заяви, що ви дивна і ненормальна людина. Треба ж, ні з чого! Пішла, припинила відповідати на дзвінки, заблокувала без причини.

А потім звичайно ж будуть гидоті. Це буде тоді, коли вже нема чого буде прикидатися.

Ви не можете винести мовчазного догляду?

Не можете залишитися наодинці зі своєю совістю? Погано, так? Адже її не обдуриш і не заглушиш.

Коли мовчки йдуть – це страшне покарання. Тому що інші залишаються наодинці із собою. І з небом. І прикидатися вже нема перед ким. І нема в кого просити вибачення – але вони його і не просять спочатку. А потім уже пізно.

Жодного разу не пошкодувала, що пішла мовчки і без з’ясування стосунків. Жодного разу!