

Ви колись звертали увагу, як вони дивляться? Варто на секунду затримати на них погляд, і спалахує надія: “Ти мене забереш?” А потім очі гаснуть… Стають тужливими і відводяться убік.
Їм соромно за нас.
Безпритульні собаки… Безпритульні кішки… Породисті та безпородні – безпритульні, кинуті – нами.
Нетямущі, ще блакитні очі, на лапках, що хитливо тремтять, посеред тротуару – і він уже кинутий.
Повзаючі на дорозі майже новонароджені кошенята, викинуті “акуратним” двірником з під’їзду.
Найбільша кількість безпритульних або “домашніх”, але злиденних і голодних, знесилених трудівників-годувальників – наших старих людей. Вони вирішують проблеми самі – вони йдуть… Самотні, нещасні, скривджені люди, які нас народили. Вони кинуті. Але де вже при цьому думати ще й про велику кількість бездомних тварин на душу населення?
Але що ми ще можемо зробити правильніше, ніж побачивши благаючих очей бездомного дворняги або від змерзлого, тремтячого дитинчати кішки, відвернутися, відвести погляд і постаратися про них забути. Не думати – забути, забути, забути!
Господи, пробач нам гріхи наші!
В надії, що не відведе він погляд від молячих очей наших, щоб відвернутися і про нас не думати – забути, забути, забути… Бо ще сподівається, що не втрачено ми остаточно.
Допоможіть, будь ласка, тим, хто точно не виживе!