Рада

Кажуть, не можна олюднювати тварину. Але ж порівняти можна.

Чому вони брудні, голодні, забиті тицяються мокрим носом у коліно і заглядають у вічі?

Гладиш волохату спину і відчуваєш напругу кожного м’яза, ніби вони чекають каверзи, стусана. Переходиш до голови і чухаєш вухо, напруга спадає і закриваються повіки зі смішними собачими віями. Вони не муркочуть, але якийсь звук точно є, я можу присягнутися, що це собаче “муркотіння”.

Прибираєш руку – пора йти, і чуєш протяжне, важке зітхання… вона знову стала бездомною і нікому непотрібною, а ось зараз, секунду тому цей песик майже повірив, що тепер він захищений, ця рука буде гладити щодня, чухати вухо, і навіть буде дах над головою, і їжа буде, своя власна миска, якого кольору вже не важливо, адже вона буде власна. Я йду, обернулася, а вона лежить і віддано дивиться услід… Хто я для неї? Хто вона для мене?

Як одвічні діти. Які не можуть поскаржитися, плакати, не можуть попросити. А викликають лише зневагу у всіх, огиду, байдужість, агресію. А чому? Чи зрозуміють вони, що зовсім не їхня вина, що вони на вулиці? Що вони і так найкращі, найвідданіші. А вина їхнього бога – людини. Який не вважав за потрібне нести відповідальність до кінця, з моменту пухнастого грудочка і до старого кульгавого, сліпого собаки.

А вона так намагається сподобатися, підлещується, щиро будучи впевненою, що це вона щось зробила не так….