Вкотре вже не можна не думати про те, що відбувається в Затоці.

Так, йде війна. Обстріли, бомбардування.

Так, людям може бути страшно. Це зрозуміло.

Але хіба те, що люди при цьому роблять, можна вважати адекватною реакцією на війну та обстріли?

Людина (якщо вона, звичайно, людина) захищає слабкого. Допомагає тим, хто цього потребує.

А тут…

Навіть ті, хто там залишився, весь час намагаються все зруйнувати і нагадувати.

Це просто у голову не вкладається!

І ці собаки там з’явилися саме через тих, хто тепер руйнує їхні притулки! Саме вони виганяють на вулицю вагітних та нестерильних тварин. Саме вони перешкоджають стерилізації. Саме вони виносять і викидають на це місце, у чисте поле, цуценят, яких ми потім із Зіною як пригорелі ловимо, обробляємо, вакцинуємо… А потім захищаємо, годуємо та намагаємось зберегти їм життя…

Це якесь нескінченне замкнене коло…

Тому коли Зіна дзвонить і каже, що вже не може, я її розумію. А наступна фраза від неї: «Як подивлюся, що в тебе відбувається, то встаю та йду далі…»

Іноді реально хочеться все залишити і просто піти. Виїхати. Забути. Стерти все з пам’яті та просто жити!

Але в мене не виходить. Увесь час стоять перед очима їхні очі.

Як? Як ці люди живуть ось із цим? Як вони можете вбивати, руйнувати, знущатися з них, не годувати, виганяти? Як????? Невже тільки дрони та ракети їм заважають спати?

• 

• 

• 

• 

• 

•