Ось таким він прийшов до мене вісім років тому. Прямо на Новий рік, на рік собаки. І помчало…

Пес великий, тримати ніде. Додався кінь. І вибір став очевидним. Потрібен притулок! Саме московська сторожова Малиш та мерин Роланд 8 років тому заснували притулок!

За цей час все було. Навіть страшно згадати. Бідили ми дуже. Тягала на собі брус, будувала Леваду для Роланда. Все самотужки, у перерві між двома роботами. Саме тоді я дуже захворіла. Але зрозуміла одну річ: тварини – моє спасіння, і вони ж і моя загибель.

Зараз, звичайно, я б так не вчинила. Але я ні про що не жалкую, бо тоді я вірила в те, що я знайду добрих людей, і вони стануть у наші лави. Всі разом ми обов’язково врятуємо всіх, хто цього потребує, і світ стане добрішим.

Я дуже помилялася, дуже. Змінилася до невпізнання я сама, а от людей змінити мені так і не вдалося. Чи змінилася я на краще? Ні! Взагалі я досить різка, гостра на язик. Але мені довелося його прикушувати, щоб не нашкодили моїм вихованцям. Утворилася величезна територія, де я більше мовчала, ставилася терпиміше, а собаки мені за ці зміни платили любов’ю.

Так ми з собаками і пройшли ці 8 складних років. Мене обманювали, зраджували, підставляли, але при цьому завжди тварини компенсували мені це своєю любов’ю. Якщо ви думаєте, що змінилося щось зараз, то я відповім, що ви помиляєтесь. Але зараз у мене немає надії та віри у людей. Взагалі!

Я, до речі, дуже не люблю цього почуття. Воно перше, що з’являється в житті людини (його формує мати) і останнє, що йде, коли відлітає душа. Поки це почуття помре, вмирає дуже багато чого доброго та світлого. А саме гасне вогник і віра в те, що щось зміниться. Віра в добро, віра в людяність…

Складний шлях, ворогам своїм не забажаю. Але він мій, усвідомлений, вибирала його сама. Саме на цьому шляху я зустріла справжніх друзів: Малиша, Роланда, Музу, Альму, Барні!

Друзі, я вас усіх пам’ятаю, будьте певні! Усіх до одного! Знаю, кого вже нема з нами. Але пам’ятатиму вас завжди!

Дякую вам, що були в моєму житті! Дякую, що так круто змінили її!