День спогадів…

День сліз та намотування соплів на кулак.

Боже, яку розруху я взяла в оренду! Чиста закидка. Як я взагалі могла це зробити?

Яка безладна мова, як я хвилювалася в цьому зверненні! Кілька разів я переривалася і тупо плакала. Тоді я думала наївно, що зараз мені допоможуть, я зміню місто та взагалі весь Світ!

Адже в мене був Малиш! Мені здавалося, що я все зможу, потрібний лише маленький крок.

Жили як бомжі у покинутому будинку. У нас обвалилася стеля та поховала під завалами 300 кг корму, який я купила і завезла напередодні. Дуже тяжко хворів мій Малиш. Я металася між клініками, намагаючись отримати хоч якісь сподівання на його зцілення. Працювала на двох роботах і між роботами їздила до притулку наводити лад. Якщо залишалося півгодини до другої роботи, я спала в машині, завівши при цьому будильник.

Ніхто тоді з міської влади мені так і не допоміг. Купу листів я написала, купу зустрічей провела з депутатами. А потім я зрозуміла, що навіть час витрачати на це мені шкода.

Через три з половиною роки помер мій друг, мій Малиш. Спочатку я думала, що все, я зламалася. Але саме за добу до смерті Малиш зі мною говорив очима. Я відпустила всіх робітників і залишилася з ним одна. Ми говорили про все. Про життя, про плани на майбутнє він довго мене слухав і мені навіть здалося, що йому легше і він стане.

Дуже добре, що ми тоді побалакали. Саме цей діалог визначив подальшу долю притулку. Тоді я ще не знала, що буде війна, але на той момент ми планували. А потім я шукала знаки, звістки від Малиша. Не знаю, чи правильно я їх трактувала, але мені досі здається, що ми погоджуємо з ним все разом.

…Немає більше старого «Місця зустрічі друзів», війна змусила нас тікати. Але натомість з’явилося «Місце зустрічі друзів-2», на своїй землі. Це дуже важливо, що саме на своїй землі. З’явилося багато знань, все було реалізовано у новому проекті. Малиш переїхав з нами. Тут теж є війна, але це відчувається менше і тихіше. Півміста пошуків місця дало результат.

«Місцю зустрічі друзів-2» незабаром рік. Я перестала давати інтерв’ю, перестала розраховувати на міську владу, перестала стукати чолом у зачинені двері. Але поряд зі мною є людина, яка мене дуже підтримує.

Так, благодійність – це шепіт. Це не для галочок. Це не напоказ, це тихо та від душі.

Багато планів, багато проектів і в душі, як і раніше, є надія зробити цей світ добрішим!

Я хочу всім вам сказати спасибі за те, що ви допомагаєте мені у такий важкий період годувати найважчі локації на Одещині! Я вам усім безмежно вдячна! Маючи свій притулок, я не можу кинути турботу про тих, чиї очі, сповнені подяки, я бачу щодня.

Сил нам усім! Віри!

Дякую вам за те, що ви поруч!